Некеровані діти. Що робити?

иеНекеровані діти. Що робити?

    Дуже часто в дитячо-батьківських спільнотах з’являються запитання, що робити з некерованими і абсолютно неслухняними дітьми. На них не діє взагалі нічого. Багато батьків стикаються з підлітковою некерованістю, з неможливістю вплинути на дитину 13-17 років. Вона нічого не слухає. Ну і нарешті, є абсолютно некеровані (з боку соціуму) дорослі. Їх, як правило, відносять до злочинців, і це теж цікава проблема.

Усі три проблеми, з точки зору психофізіології, пов’язані. Усе це різні ступені одного й того самого. Просто важкі діти не завжди стають важкими підлітками, і ще рідше перетворюються на правопорушників. Більшість щасливо минають такий період у дитинстві, а в дорослому віці стають розумними людьми і добрими громадянами. Однак не всі. Іноді трапляються люди, які в дитинстві або навіть у підлітковому віці були цілком слухняними, а потім перетворилися на некерованих. Це буває рідко, але все ж буває.

Що це таке?
У першу чергу — це надто високий поріг фрустрації. Батькам важких дітей краще зрозуміти цю тему, щоб не боротися з неслухняністю різними дикими і шкідливими (тобто такими, що загострюють проблему) способами на кшталт ременя. Тим паче нерозумно карати підлітків (позбавляючи прогулянок і відбираючи гаджети).

Для звичайної дитини у важкий період це всього лише образливо і створює розлад з батьками та бажання більше від них приховувати та раніше втекти з дому.

А для справді важкої дитини це ще більше підвищує поріг фрустрації, загартовує, заводить і робить батьків мішенню для боротьби.

Тема порога фрустрації для нефахівців — важка. Спробую пояснити максимально спрощено. Діти народжуються різними, кожен зі своєю своєрідною нервовою організацією. Ще більш різними діти стають, коли до нервової організації додається унікальний досвід розвитку.

Колись прекрасний вчений Лев Гумільов досліджував проблему пасіонарності (а пасіонарність у багатьох випадках — це саме ось така повна некерованість і неслухняність) і дійшов висновку, що пасіонарність, можливо, залежить від особливих спалахів на Сонці. Серед соціальних Гумільов виділив такий фактор, як схрещення етносів — не стільки різних генів, скільки кардинально різних культур.

Сучасні дослідження схиляються до тієї ж точки зору. У появі такої нервової організації беруть участь і мутації, і генні особливості, і особливе соціальне середовище, в якому є розлом між моральними смислами.

Саму по собі пасіонарність Гумільов вважав дуже важливим і потрібним для людства явищем, проте зазначав, що неправильно спрямована і використана, вона може перетворитися на біду. Виражений пасіонарій не зупиняється ні перед якими перешкодами, будь-яка перешкода лише сильніше стимулює його на активність і на прагнення до мети. Навіть якщо мета — блага, така людина може виявитися небезпечною (тим паче що благо – відносне). А якщо мета — не загальне благо? Страшно уявити, на що здатний такий монстр, одержимий ідеєю переробити світ за своїм планом. Та й нащо уявляти? Можна почитати історію.

Також Гумільов виділяв як окремі типи субпасіонаріїв (людей, енергія яких спрямована на саморуйнування, самознищення) і гармонійних (людей, які живуть нормально, спокійно і добре вписуються в соціальні рамки). Усе це досить умовно. Може бути гармонійна людина з рисами пасіонарія або, навпаки, субпасіонарія, причому іноді в різні періоди життя.

З точки зору психофізіології, субпасіонаріїв можна віднести до людей з дуже низьким порогом фрустрації, гармонійних людей — до тих, у кого поріг фрустрації нормальний, а от пасіонарії — це люди з дуже високим, іноді ненормально високим порогом фрустрації.

Поняття фрустрації багато хто тлумачить неправильно, навіть деякі психологи.
Фрустрація — це не агресія, яка виникає при зіткненні потреби людини з перешкодою. Ні. Агресія — це лише одна з форм реакції на фрустрацію, причому Курт Левін вважав фрустрацію, супроводжувану агресією, неповною. Тому що агресія — це додаткова енергія, яка виділяється у спробі все-таки подолати перешкоду. Ви натрапили на перешкоду і розлютившись спробували її зламати. У вас неповна фрустрація, оскільки ви все ще намагаєтеся продовжувати рух до мети, нехай і таким деструктивним шляхом.

Справжня фрустрація — це коли людина припиняє рух, зіткнувшись з перешкодою, здається, не може направити ту саму енергію ні на що конструктивне. Вона просто її притамовує, гасить або направляє агресію всередину себе.

Звичайна людина, сильна потреба якої зіткнулася з перешкодою, спочатку намагається цю перешкоду подолати, потім шукає обхідні шляхи і, збагнувши, що перешкода нездоланна, частину потреби фруструє (гасить), а частину намагається кудись перенаправити (не фруструє). Це — соціально адекватна істота. В ідеалі мала частина має гаситися, а велика — перенаправлятися. Це добре адаптована і стресостійка особистість.

Яскраво виражений пасіонарій — це людина, потреба якої взагалі не знає перешкод. Вона ніколи не відмовиться від своєї мети. Вона або помре, або проб’є перешкоду головою (і так, більшість якраз помирають, звісно). У крайньому випадку вона придумає спосіб обійти цю стіну, але не манівцями, і не стане довго вичікувати, адже кипить пристрастю. Пасіонарність — це сильна пристрасність (пассіо = пристрасть).

Ви розумієте, що таке поріг фрустрації? Це такий умовний поріг, який залежить від якостей психіки і особистості, досягши якого людина вважає, що перешкода надто велика і витрачати свою енергію далі безглуздо.

Нормальна людина бачить об’єктивні «не можна», «неможливо», «надто дорого буде коштувати» і відступає. Пасіонарій починає рватися вперед з подвійною силою. Так, справжнього пасіонарія перешкоди тільки заводять. Якщо поріг фрустрації людини дуже і дуже високий, немає такої перешкоди, яку б вона сприйняла для себе як непрохідну.

З точки зору психофізіології — це патологія, оскільки такі люди досить погано адаптовані для життя в середовищі і, тим паче, соціумі, вони часто гинуть. Однак, якщо не брати крайнощі, тобто не розглядати вкрай високий поріг фрустрації, а розглядати просто підвищений, то ми бачимо дуже цілеспрямовану людину, можливо героя, а можливо й злочинця, але особистість досить сильну (поки її не зламали фізично або не вбили).

Надто низький поріг фрустрації — така ж патологія. Така людина від будь-яких труднощів пасує. Вона готова будь-яке зовнішнє правило прийняти як закон і не намагатиметься його обійти, а зустрівши на шляху опір, одразу поступиться. Норма — завжди посередині, але своєрідність людей полягає в тому, що деякі нормальні люди мають знижений поріг фрустрації, деякі підвищений, і всім їм потрібно (і можна) вчитися щасливо жити.

І ось тепер уявіть собі маленьку дитину. Вашу важку і зовсім некеровану.
Вона фізіологічно зроблена інакше, ніж її однолітки, з якими ви її порівнюєте. Який сенс її лупцювати? Якщо це від безпорадності і злості — добре (попийте краще заспокійливе), але якщо це свідомий метод виховання, то ви — дурні, а не батьки.

Більшість некерованих дітей, минувши кризу 3-річного віку (після 4 років приблизно), стають цілком керованими. Але (!) якщо батьки ще не зіпсували з ними стосунки, поки лупцювали їх і мучили під час трирічної кризи. За цей час можна стати ворогом дитини, особливо якщо у вас справжній пасіонарій.

Чим відрізняється некерована дитина від слухняної і тихої?

Слухняна дитина більш чутлива, емоційно чуйна, вразлива, тривожна, тому її поріг фрустрації набагато нижчий. Мама просто подивилася сумно, похитала головою, і бажання дитини лізти ось на ту високу полицю зникло.

Зовнішнє «не можна» стало достатньою перешкодою, адже її поріг фрустрації дуже низький, достатньо практично будь-якої перепони, щоб дитина відступила.

Ви бачите, що надто слухняна дитина — це теж не дуже добре, правильно? Будь-яке зовнішнє «ні» одразу стає її внутрішнім законом, вона піддається навіюванню, вона повністю керована. Усе добре в міру.

А що таке дуже неслухняна дитина? О, вона вас взагалі не чує. Для неї ваше репетування — просто шум, як звук моря. Її збудження від бажання (нервове, фізіологічне, психіка у неї так влаштована) настільки сильне, що ви можете хоч вбитися, але вона лізтиме туди, куди задумала. Якщо поріг фрустрації дуже високий, ви можете бити її смертним боєм, вона буде плакати, але все одно лізти. Ніякі страждання її не зупинять, бо страх — ніщо в порівнянні з її потребою. Ще раз повторюю, швидше за все (9 з 10), вона переросте цей період, стане адекватною, але поки вона така. Просто прийміть цей факт, для початку.

Ви даремно вважаєте, що слухняна дитина більш розумна і хороша — її потреба просто не має такої енергетичної сили. Вона не така пристрасна.

Її потреба слабкіше, вона легко знімається забороною. А ваша жахлива дитина має бажання сильні й могутні. Вона — тайфун. Ось така вам дісталася.

Що роблять батьки, коли б’ють і карають таких дітей? Вони можуть перетворювати їх з можливих героїв на можливих злочинців. Так, не будемо боятися гучних слів, це приблизно так і буває. Не завжди, на щастя, але нерідко.

Чим відрізняється герой від злочинця? Перший хоче робити щось на благо суспільства, другий — антисоціальний і хоче грабувати інших. Другого можна вважати психопатом, і з пасіонаріїв, яких били в дитинстві, часто виходять психопати. Самі уявіть, їх потреба має неймовірну енергетичну міць, впоратися з нею вони не можуть, немає психічних резервів. А з боку суспільства (яке уособлюють батьки і вчителі) весь час надходять побої і покарання. Що залишається дітям? По-перше, вчитися брехати і прикидатися (для самозахисту), по-друге, зненавидіти суспільство як головного ворога і шукати засоби боротьби і помсти. Розуміти це треба не заради виправдання злочинців, а заради зменшення їх кількості.

Відсоток справжніх пасіонаріїв дуже малий. Великі герої і справжні лиходії — рідкість.
Більшість некерованих дітей пізніше нормалізують поріг фрустрації, стануть абсолютно нормальними і законослухняними громадянами.

Але не потрібно в періоди їхніх бунтів псувати з ними стосунки і налаштовувати їх проти себе та соціуму, ускладнюючи собі життя, а їм — соціальну адаптацію.

А що можна робити, я зараз розповім.

Я зараз не можу сказати, що робити з дітьми зі справжнім розладом поведінки (які і в 8-10 років усе руйнують, поводяться агресивно і не рахуються з мінімальними правилами) і як виправляти підлітків-психопатів — це надто складна проблема (хоча цікава і багато досліджень та експериментів нині ведуться). Але я можу сказати, що можна робити з маленькими дітьми з підвищеним порогом фрустрації, ось саме тими, які не хочуть слухатися, дуже вперті, наполягають на своєму, брешуть (бо їх карають) і порушують усі заборони.

Їхню енергію фруструвати дуже складно або неможливо, їм часом простіше переламати всі кістки, ніж заборонити чогось хотіти і кудись лізти. Але їхню енергію можна ПЕРЕНАПРАВИТИ, запропонувавши одну або кілька інших цілей. І це ЄДИНИЙ спосіб. Розумієте? Заборонити, зупинити, залякати, довести — практично неможливо.

Перенаправити увагу можна. Це єдиний варіант. І краще зайняти їх увагу до того, як вони самі виберуть собі деструктивну мету, інакше відволікти буде складно.

Заздалегідь треба забивати їхню увагу. Якщо залишиться пустка, вони заповнять її самі і так, що вам це не сподобається.

Батьки повинні дуже добре зрозуміти, що головний ворог таких дітей — НУДЬГА.

Від нудьги такі діти готові не те що заборони батьківські порушувати, а у вікно вистрибнути, і це не жарт. Зрозумійте, психіка у людей різна. А несформована дитяча психіка — особливо химерна. Тривожні діти набагато краще нудьгу переносять, а ось такі діти зовсім не можуть, нудьга вбиває їх і виносить їм мозок. Вони відчувають справжню муку, найсильнішу пекельну муку, коли ви змушуєте їх просто сидіти або займатися чимось нудним, корисним, але нецікавим. Їм потрібні емоції, вони емоційні ненажери від народження. Вони підростуть і навчаться саморегуляції, а поки їм дуже складно жити в вашому нудному дорослому світі.

Ось тут досвід батька, який виявився таким уважним і розумним, що одразу зрозумів, що проблема його важкого сина (від якого відмовлялися всі няні, садочки і навіть мати погодилася відмовитися) — нудьга. Він стає дуже агресивним від нудьги (і там швидше за все генетична особливість, тому що його батько — такий самий), а в цікавій грі — дуже адекватний, кмітливий, чуйний, нормальна дитина.

Не ставте ніколи таких дітей у кут, не карайте нудьгою і сидінням на стільчику, не поводьтеся як дурні монстри. Вони і так не зносять нудьги, а ви ще більше мучите їх.

Якщо ж ви б’єте таких дітей, ви не тільки створюєте у них образ ворогів-дорослих, а й піднімаєте, загартовує їм больовий поріг, і скоро вони починають любити битися, любити навіть фізичні покарання, любити кров і побої (наносити і отримувати, так). Це складно уявити, але це так. Для пасіонаріїв це дуже характерно: в емоційному напруженні вони не відчувають і не бояться болю. А якщо больовий поріг з дитинства натренований, тим більше вони потім обожнюють бійки.

Нудьга настільки нестерпна для таких дітей, що будь-які біль і небезпека стають для них благом. А ви додатково ще й привчаєте їх до болю, робите біль для них звичним або навіть приємним. Навіщо?

Краще нехай їхній больовий поріг залишається нижчим, тоді перед болем зберігатиметься пієтет, бар’єр, і вони менше будуть ризикувати здоров’ям у своєму житті. Біль несе захисну функцію, не треба її усувати, це дуже небезпечно.

Єдиний спосіб поводитися з такими дітьми — тримати їх постійно в стані якоїсь захопленості, якихось цікавих завдань. О так, це важко, але це єдиний спосіб. Щойно вони занудьгують, вони починають порушувати ваші заборони, робити все, що не можна, рватися до небезпек і пригод. Не думайте, що їхня мета — зводити вас з розуму, але для них краще це, ніж просто сидіти в нестерпних чотирьох стінах у нескінченно розтягнутому часі. Час для такої дитини розтягнутий так, що кожні п’ять хвилин перетворюються на п’ять тижнів. Уявіть собі, що вам потрібно п’ять тижнів сидіти і дивитися в стіну. Ви захочете розбити собі голову об цю стіну, чи не так? Ось саме цього хоче і ваша дитина.

Не порівнюйте свою дитину з іншою. Інша має іншу психіку, вона переносить нудьгу краще. Вона може протягом години зосереджено розглядати книжку або іграшку (надто низький поріг фрустрації — це теж погано, повторюю, до певного віку здорові діти повинні бути непосидючими). А ваша ось така, їй нестерпно в звичайних умовах, вона потребує постійного екшену, постійної гри, постійної зміни подій, постійного навантаження: психічного і фізичного.

Ваше завдання не лише нагодувати її і вкласти спати, а й забезпечити їй адекватний рівень навантаження, вражень і стимулів. Якщо їх буде замало, вона буде нудитися і скаженіти, вити і лізти на стінки. Вона буде виносити вам мозок. Або трощити все довкола.

Тримайтеся. Якщо ви з честю переживете цей кризовий період (зазвичай криза триває рік-два), ви отримаєте адекватних, але енергійних сина або доньку, і ви ще подякуєте йому або їй, що вони саме такі. Майже всі особливості психіки (здорової) мають свої недоліки і свої переваги.