Новини

 

    Голодомор

                         Голодомор – страшне, пекельне виживання,
                         воно забрало сотні душ.
                         Голодні очі та страждання
                         проникнуть і до ваших душ.
                         Голодні хлібороби-трударі,
                         обмануті і кинути у вирій долі.
                         У відчаї вже сльози не біжать.
                         І Смерть стоїть вже на порозі,
                         Так легко Смерть бере в свої обійми,
                         Неначе обіймає кожен день.
                         Стоять мільйони на порозі,
                         Для них настав вже судний день…

    учениця 10 класу Валентина Бойцун



    Вивчаючи історію рідного краю мою особливу увагу привернула тема голодомору. Невже можна читати спокійно ті рядки: ««Татуню, підведися, ми їсти хочемо». Чув те нень, та що міг вдіяти. Із страшних скляніючих очиць його лише котилися повільно дрібними горошинами скупі притуманені сльози, гублячись у русявій неголеній щетині. Пальці-граблі, так і не дотягнулися до дрібних голівок, судорожно затремтіли у передсмертній агонії, а потому впали піднятими крилами на сторону.
    спекотне 14 червня 1933-го умертвило всю сім’ю. А за селом, скільки сягав зір, під високою небесною голубінню щедрою позолотою брались пшениці».
    Недовго мучився свекор Явдохи.  Болячки і голод здолали страдника. Невістка сама виснажена пішла з хати в хату просити аби поховали її батька по-людськи. Згодилося троє. Копали притулок покійному ледь но самого смерку, та не ''добудували'', не спромоглися набрати потрібної глибини, бо зовсім ослабли.   «А ми, - сказали копачі,- винесемо його у світлицю. В ній тіло задубіє на кістку, а з першими весняними днями, як тільки землю почнуть потроху покидати морози, докопаємо сховок і поховаємо старого». «Не зможу я, люди добрі, жити з мерцем через стіни» - відповіла стривожено на те жінка і знову кинулась попід хати»
    Тема голодомору бентежить серця навіть ситих та задоволених життям людей сьогодення. Ми жахаємося страшних та шокуючих подробиць життя тогочасних українців.  На сторінках новел, оповідань та романів,  ніби оживають усі жахіття того часу. Я хоч не жила в той час, але уявляю собі ті жахливі картини, коли матері вбивають своїх дітей, аби вони не  мучились. Брати, що вбивають один одного за крихту хліба…Як це жити і не мати шматочка хліба? Це не життя, а - виживання! Що змушувало матерів їсти своїх дітей? 
    Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
    — Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
    Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
    Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...
    Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
    Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
    Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
    два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
    — Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
    Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
    Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
    Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
    Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
    і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
    Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
    — Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
    — Отак і живу я...— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
    Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
    Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
    Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
    Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
    затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу...
    Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
    і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
    Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
    Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
    Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
    — Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
    Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
    А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.
                                                        (П. Тичина)
     Тепер дуже просто засуджувати вчинки тих людей, називаючи їх негуманними, але як би ми самі вчинили, якби жили в такий важкий час, навіть важко уявити, а деколи й не можливо. Цей період в житті та в історії України є справжньою перевіркою на людяність, спроможність вижити  в екстремальних умовах та балансування між тваринністю та людською гідністю.
     Колись моя прабабуся розповідала мені про жахливі події 1933 року, але я ніколи не мала великого бажання її слухати. Я була тоді ще зовсім дитиною, тому в моїй голові навіть не закрадалися думки про серйозність всіх тих подій. А тепер, коли її вже немає, я не можу вже запитати в неї нічого з того, що мене цікавить та турбує, як важко їй тоді було, з якими зусиллями їй вдалось вижити. Коли почався голодомор їй було 10 років. «Харчуватися було нічим, ми їли лободу, акацію, розпечені буряки були вже розкішшю, влада забирала все, коли батько заривав у землю хоча б  невелику кількість зерна, то вони приходили з довгими шпиками та перевіряли ними все. Коли знайшли вони батьків схов, то його жахливо лупцювали. В свої 10 років вона важко працювала аби хоч якось прогодуватись. Вона зовсім не мала дитинства.  Якось  я запитала  її: «Невже  не можна було кудись  виїхати, в якесь інше місто чи село, там де не було такого?» А вона подивилась  на мене,  ніби з посмішкою, але в її очах   відбивався той блиск від стриманих сліз. «А куди ? Ти думаєш десь  було  краще?» Тепер  я почала  замислюватись над тими  словами, які не раз  звучать  в моїй голові. У людей були кури, корови, коні ,воли, а тепер  у людей  немає нічого, вони живі мерці, немає ні  собак,  ні котів, ні щурів. Невже ніде не було краще, невже вся  Україна була  в такому становищі? Людське життя  нічого не коштувало. Голод - це інструмент за допомогою  якого селянству  було нанесено  удару. Велика кількість людей  намагалась знайти їжу в інших регіонах,  люди вмирали масово  в потягах і на вокзалах, йшли в найми за шматочок хліба. Як  посіяти поле коли немає зерна? Немає худоби якою можна обробити поле. Розкулачили усе населення, забрали усе що можна було забрати. Люди пухли від голоду,  хто як міг, так і виживав, крадіжками нікого вже не здивуєш.  При таких розкішних чорноземах, створили такий  голод. Сільське населення не охоче, точніше сказати примусово, створило колгоспи. Оскільки саме у  сільському  населенні  найбільше  зберігались українська культура, традиції, мораль  і саме цього  влада хотіла позбавити. Проводилася колонізація  цілої держави такою дорогою ціною. Небажаних людей було репресовано.
    Вивчаючи матеріали про голодомор, я вирішила  зацікавитись, які жертви були  в нашому регіоні. Виявилось, що в моєму невеличкому селі, у якому я народилась було близько 399 жертв, 25-30 з яких померли своєю смертю. Кульмінація трагедії, що з жорсткістю була розіграна на території Поділля, припала на 1933 р. 11 березня 1933 р. голодом були вражені Жмеринський, Брацлавський, Калинівський, Пісчанський, Копайгородський, Любарський, Бердичівський, Літинський, Станіславчицький, Махновський, Немирівський, Козятинський райони, офіційно було зафіксовано 156 смертних випадків. Майже всі органи реєстрували випадки смерті від голоду. У травні 1933 р. голодом було охоплено 38 районів, 431 сільрада, 26895 господарств, 120903 особи Вінницької області.
    У спробі хоч трохи завуалювати голод, як головну причину повального смертельного страхіття, називали ще й такі зарозуміло-фантастичні діагнози: «помер від болі в нозі», «дитя не ссало груді», «перевтомився» а т. д. А й справді, чи могло напівживе дитя ссати груди мертвої матері?
                         Голодомор – страшне, пекельне виживання,
                         воно забрало сотні душ.
                         Голодні очі та страждання
                         проникнуть і до ваших душ.
                         Голодні хлібороби-трударі,
                         обмануті і кинути у вирій долі.
                         У відчаї вже сльози не біжать.
                         І Смерть стоїть вже на порозі,
                         Так легко Смерть бере в свої обійми,
                         Неначе обіймає кожен день.
                         Стоять мільйони на порозі,
                         Для них настав вже судний день…

     



    24.11.2016 | Aдмін

    Вернутись назад